У дрімучому лісі, там, де навіть місяць інколи плутав стежки, жило маленьке совеня на ім’я Сонько. Сонько був дуже гарним: сіренький, пухнастий, з великими жовтими очима, які вдень заплющувалися самі собою. Бо Сонько, як і всі сови, любив ночувати, а вдень — спати. Та була одна проблема. Усі лісові звірі — білочки, зайчики, їжачки — гралися вдень. Вони стрибали по гілках, збирали гриби, пускали сонячні зайчики. А Сонько прокидався, коли сонце вже ховалося за обрій, і чув лише: «Ой, Соньку, ти знову проспав! Ми сьогодні на галявині полуниці збирали!» Або: «Ми хороводи водили! А ти спав!» Сонькові стало дуже сумно. Він хотів бачити сонце, хотів гратися з друзями, хотів знати, якого кольору метелики, поки вони не стали нічними тінями. І ось одного дня він вирішив: «А що, як я спробую не спати вдень? Прокинуся рано-вранці й піду до всіх!» Так і зробив. Тільки-но сонечко виглянуло з-за лісу, Сонько розплющив очі. Світло було таким яскравим, що він аж кліпав-кліпав. Але він узяв свій маленький рюкзачок, надів капелюшок з листочка, щоб сонце не так пекло, і вирушив на галявину. Приходить — а там метушня! Білочка Руда сперечається з Їжачком Колючком: хто перший знайшов найбільший гриб. Зайчик Стрибунчик сміється, а Сорока-Білобока щось стрекоче про новини. — Привіт! — тихо сказав Сонько, бо його голос звик до тиші. Усі обернулися. — Ой! — крикнула Сорока. — Дивіться, Сонько прокинувся! Серед білого дня! Це диво! Чи, може, сонце збожеволіло? — Я просто хотів погратися! — зніяковів Сонько. Звірі спочатку не знали, що робити. Як гратися з совою вдень? Але потім Їжачок сказав: «А давайте в хованки! Сонько ж бачить у темряві, а вдень — навпаки, не дуже. Буде чесно!» І почалася гра! Сонько ховався за кущем, але його сіра спинка була дуже помітною на зеленій траві. Його знаходили одразу. Він шукав друзів, але сонце світило в очі, і він нічого не бачив, окрім яскравих плям. Усі сміялися, але не зло, а весело. Їжачок навіть підказав Сонькові: «За лисичкою сховався Стрибунчик! Лови!» Потім вони пішли до струмка. Сонько хотів перестрибнути, але через яскраве світло не розрахував — і шубовсть у воду! Виліз мокрий, з листочком на носі. Зайчик Стрибунчик мало не впав від сміху. — Соньку, ти справжній комік! — реготала Білочка. Сонько теж сміявся. Йому було весело, навіть коли він падав або коли його знаходили в найбезглуздіших місцях. Він зрозумів, що головне — бути з друзями, а не те, чи ти вмієш літати безшумно, чи бачиш у темряві. Але надвечір Сонько так втомився, що його очі почали злипатися самі. Він позіхнув так широко, що мало не проковтнув комара. — Соньку, ти спиш на льоту! — зауважила мудра Сорока. — Тобі час додому. — Але я хочу ще! — простогнав Сонько, хоча його вже хитало. Друзі провели його до дупла. Сонько заліз у свою м'яку постільку і вже крізь сон почув, як Білочка сказала: — Приходь завтра знову! Ти дуже смішний, коли не спиш! І Сонько посміхнувся. Він зрозумів найголовніше. Наступного дня він знову прокинувся вдень. Він більше не намагався бути «як усі». Він грався, падав, смішив друзів, а коли сонце сідало — йшов спати. А інколи, коли друзі приходили до нього ввечері, він розповідав їм, які вдень бувають хмаринки, і вчив їх бачити в темряві. І всі були щасливі.
Кожен із нас особливий, і не треба намагатися бути таким, як усі. Найкраще — бути собою і ділитися своєю унікальністю з друзями.