Жив собі в лісі маленький Їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже чемний і завжди вітався з усіма: з Білочкою-стрибухою, з Ведмедиком-ласуном і навіть зі Старим Борсуком, який завжди бурчав. Але найбільше Колючка любив дивитися, як сходить Сонце. Щоранку він вилазив на старий пеньок і зустрічало промінчики своїм мокреньким носиком. Та одного разу сталося лихо. Вранці Їжачок прокинувся, а в лісі — темно-темно. Ні Сонця, ні промінців. Тільки сірі хмари нависли над деревами. — Ой-ой-ой! — зітхнув Колючка. — Невже Сонце захворіло? Він поплентався до Білочки. — Білочко, Сонце не зійшло! Давай його розбудимо? — А чим? — засміялася Білочка. — У мене є горішки, але Сонце горішки не їсть. Може, воно просто лінується? — Ні, — сказав Їжачок. — Сонце ніколи не лінується. Треба щось придумати! Вони пішли до Ведмедика. — Ведмедику, Сонце не прокидається! — загукав Колючка. Ведмедик почухав пухнастий живіт. — А я знаю! Треба йому заспівати! Я вмію гарчати: «Гррр-гррр-гррр!» — Ведмедик так голосно гаркнув, що з дуба посипалися жолуді. — Ні, — засміялася Білочка. — Сонце злякається твого гарчання і сховається ще глибше! Тут підійшов Старий Борсук. Він був сердитий, бо не міг знайти свої окуляри. — Що за ґвалт? — буркнув він. — Сонце не прокидається? Ха! Просто йому сумно. Сонце любить, коли всі радіють. А ви що робите? Горішки гризете та гарчите. Треба розсмішити Сонце! — А як? — здивувався Їжачок. — Треба зробити щось дуже смішне! — сказав Борсук і, спіткнувшись об корінь, перекинувся догори лапами. Усі засміялися, навіть сам Борсук. — Я придумав! — закричав Колючка. — Давайте влаштуємо Сонцю концерт! Я буду показувати фокуси! — Я буду стрибати через калюжі! — крикнула Білочка. — А я буду танцювати, як ведмідь! — загримів Ведмедик, і всі дружно зареготали. Вони вишикувалися на галявині. Їжачок став на пеньок, скрутився клубочком і покотився з гори — бух! — просто в купу сухого листя. Білочка почала стрибати з гілки на гілку, а Ведмедик закрутився на одній нозі, мов дзиґа, і звалився просто в кущ малини. Ліс наповнився сміхом. І раптом крізь хмари пробився тоненький золотий промінчик. Він залоскотав Їжачка за вушко. — Хі-хі-хі! — засміявся Колючка. — Дивіться! Сонце прокидається! Хмари розійшлися, і на небі з’явилося велике, рум’яне, усміхнене Сонце. Воно весело підморгнуло друзям і розлило по всьому лісу тепло й світло. — Дякую, друзі! — прошепотіло Сонце. — Я так заснуло, бо мені стало нудно. А ви мене розвеселили! Тепер я буду світити ще яскравіше! І з того дня Їжачок Колючка знав: коли сумно, треба кликати друзів, сміятися і робити дурниці — і Сонце обов’язково вигляне з-за хмар.
Дружба і веселий сміх здатні розігнати навіть найпохмуріші хмари — і в небі, і в серці.