Чарівний Горщик Солов’їної Пісні

У маленькому селі, де хати біліли, як сніг, а сонце щоранку цілувало маківки соняхів, жила дівчинка Марійка. Вона мала дивовижний дар: коли вона співала, навіть старі нори в паркані починали цвісти ромашками. Та одного разу в село прийшла Туга — сіра, мов осіння хмара, і забрала всі кольори. Квіти зів’яли, птахи замовкли, а люди ходили похмурі, наче втратили усмішки. Марійка дуже засмутилась. Вона сіла на ґанку й заспівала свою найулюбленішу пісеньку про солов’я. І тут — диво! — з її рота вилетіла не просто пісня, а справжнісінька срібна нитка. Вона обвилась навколо старого глиняного горщика, що стояв біля хвіртки, і горщик засвітився теплим світлом. — Ой! — скрикнула Марійка. — Горщику, ти хто? — Я — Чарівний Горщик Солов’їної Пісні, — відповів він басом, а з нього посипалися веселі іскри. — Якщо ти покладеш у мене краплинку радості, я зроблю з неї ціле море! Марійка зраділа, але зрозуміла, що радість треба десь узяти. Вона пішла до сусіда дідуся Панаса, який сидів сумний, бо в нього захворіла корівка. — Дідусю, дайте мені краплинку радості для горщика! — попросила Марійка. — Яка там радість, — зітхнув дідусь. — Ось, візьми хіба оцю суху гілочку. Марійка поклала гілочку в горщик, але він лише чхнув димом. Тоді вона пішла до бабусі Ганни, яка пекла хліб, але тісто не піднімалось. — Бабусю, може, у вас є краплинка радості? — Ех, дитино, — мовила бабуся, — хіба що ось ця тріска від дров. Візьми. Та горщик скривився і закашлявся. Марійка мало не заплакала. Аж тут підлетів до неї горобчик, скуйовджений і сірий, і цвірінькнув: — Чи ти, Марійко, забула? Радість не беруть з речей! Вона росте з добрих справ! Марійка ляснула себе по лобі: "Як я одразу не здогадалась!" Вона побігла до дідуся Панаса, взяла його корівку за повід і повела на сонячну галявину, де трава була соковита. Корівка повеселішала, замукала, а дідусь усміхнувся вперше за тиждень. Потім Марійка побігла до бабусі Ганни, підкинула в піч сухих дровець, заспівала пісеньку, і хліб почав підніматися, пахнучи на все село. Бабуся обняла Марійку й засміялася. — Тепер дайте мені краплинку вашої радості! — попросила дівчинка. Дідусь Панас і бабуся Ганна подивились одне на одного, і з їхніх очей вилетіли дві маленькі золоті краплі. Марійка впустила їх у горщик. Горщик загув, заметлявся, і з нього вирвався справжній водограй кольорів — синій, жовтий, зелений, червоний! Усе село засяяло, квіти розквітли, птахи заспівали, а Туга втекла назад у ліс, зачепившись за колючий кущ. З того часу люди зрозуміли: справжня радість народжується тоді, коли ти робиш щось добре для інших. А Чарівний Горщик Солов’їної Пісні досі стоїть у Марійки на ґанку й чекає, коли хтось захоче поділитися своєю добротою.