У маленькому селі Піднебісне, що ховалося за хмаринкою, жила собі дівчинка на ім’я Зіронька. Вона не носила корону і не мала чарівної палички, зате мала найдивовижніший хист: уміла лагодити взуття. Не прості черевички, а такі, що під час ремонту починали співати! У її майстерні завжди лунали "тук-тук" молоточка і веселі пісеньки підошов. Одного ранку до неї прибіг заєць Стрибко. Його лівий чобіт так рипів, що налякав усіх метеликів у лісі. — Зіронько, — схлипнув він, — я хотів станцювати на галявині, але всі квіти позатуляли вуха! Зіронька взяла чобіт, постукала по ньому тричі й прошепотіла: — Чобітку, не рипи, друзям радість принеси. Із підмітки вилетіла маленька срібна іскорка, і чобіт перестав рипіти. Більше того — він почав підстрибувати сам собою, вибиваючи чечітку! — Оце так! — зрадів Стрибко й помчав танцювати з метеликами. Наступним прийшов ведмідь Михайло. Він був такий великий, що його черевики скидалися на два човни. Ведмідь важко зітхав: — Зіронько, у мене п’ята протерлася. Я хотів піти по малину, але шкарпетки визирають, а сорока сміється! Зіронька погладила шкіру черевика й заспівала: — Шкіро, стань міцніша, ведмежа стань сміливіша. Черевики засвітилися м’яким золотим світлом, і дірка зникла. А ще вони стали легкими, мов пір’їнки! Михайло так зрадів, що закружляв майстернею, ледь не збивши стелю. — Обережно! — засміялася Зіронька. Надвечір прийшла білочка Руда. Вона несла маленькі черевички для своєї доньки. Черевички були гарні, але дуже тісні — білочка-мама поспішала й купила їх навмання. — Зіронько, — прошепотіла вона, — малеча плаче. Черевички тиснуть, а нових нема. — Не журися, — сказала дівчинка. Вона поклала черевички на сонячне проміння, що впало крізь вікно, й прошепотіла найсокровенніше слово, якому навчила її бабуся: — Розширся, взуття, дай простір для життя! Черевички стали на розмір більші, а всередині зацвіли маленькі незабудки. — Тепер вони пахнуть літом! — зраділа білочка. Увечері Зіронька сиділа на ґанку й дивилася на справжні зорі. Вона думала: “Я не чарівниця, я просто чоботарка. Чому все виходить?” І тут найяскравіша зірка підморгнула їй і сказала тихим голосом: — Бо ти вкладаєш у роботу любов. Навіть звичайний цвях, забитий з турботою, стає чарівним. Зіронька всміхнулася й пішла спати, а вранці на порозі її чекали нові клієнти: лисичка з порваним чобітком, їжачок з дірявою капцею і навіть сова, якій треба було підклеїти підошву на літальних черевиках. І всі вони йшли додому не просто з полагодженим взуттям, а з піснею в серці й посмішкою на вустах.
Навіть найпростіша справа, зроблена з любов’ю та турботою, може стати справжнім дивом для інших.