У глибокому-глибокому лісі, де сонце грало в промінні між дубів, а вітер співав колискові квітам, жило собі Лисеня на ім’я Петрик. Петрик був руденький, з білим кінчиком хвоста і такими великими очима, що в них можна було побачити ціле зоряне небо. Але був у Петрика один секрет. Він страшенно не любив ділитися. Якщо знаходив гриб — ховав його в дупло. Якщо збирав горіхи — складав у купку під кущем і нікого не підпускав. Навіть свою улюблену іграшку — шишку з блискітками — він носив завжди з собою і сердито фиркав, якщо хтось хотів пограти. — Це моє! — кричав Петрик навіть тоді, коли ягідок було більше, ніж зірок на небі. Одного разу в лісі стало дуже спекотно. Сонечко припікало так, що навіть бджоли сховалися під листочки. Петрик сидів біля струмка і вмочав лапки в прохолодну воду. Раптом він побачив, що до струмка йде його друг — Зайчик Стрибко. Стрибко був біленький, вушка стирчали догори, а носик смикався від спраги. — Петрику, можна мені попити водички? — запитав Зайчик. — Я так втомився. — Ні! — насупився Петрик. — Це мій струмок! Я тут перший сиджу! Стрибко зітхнув і побрів далі. А Лисеня загордилося. Воно вирішило, що тепер увесь струмок належить йому одному. Але раптом вода… зникла! Петрик глянув — а струмок пересох! Виявляється, там, вище за течією, великий камінь завалив русло, і вода пішла в інший бік. — Ой-ой-ой! — закричав Петрик. — Як же я тепер питиму? Як же я вмиватимусь? Лисеня побігло до кринички, яку викопав старий Барсук. Але біля кринички вже стояли звірі: Білочка з горішком, Їжачок з яблучком, і той самий Зайчик Стрибко. — Добрий день! — сказала Білочка. — Ми прийшли по воду. — А можна й мені? — несміливо спитав Петрик. Звірі переглянулися. Зайчик зітхнув і сказав: — Ти ж ніколи ні з ким не ділишся. Чому ми маємо ділитися з тобою? Петрику стало так соромно, що навіть вуха почервоніли. Він згадав, як проганяв Стрибка від струмка, як ховав гриби, як фиркав на друзів. — Пробачте мені, — прошепотів він. — Я був дурним лисеням. Я більше так не буду. Звірі подивилися на Петрика, і в його очах справді блищали сльозинки. Білочка добряче подумала і сказала: — Гаразд. Ось тобі води. Але пам’ятай: у лісі всього вистачає на всіх, якщо ділитися. Петрик напився води, а потім побіг додому. Він дістав усі свої заховані горіхи, гриби, ягоди і навіть ту шишку з блискітками! І влаштував справжнє свято для всіх лісових звірів. Вони танцювали, співали пісень, і Петрик вперше відчув, що радість, якою ділишся, стає вдвічі більшою. А струмок, поки вони веселилися, знову почав текти — Барсук прибрав той камінь. З того часу Петрик завжди ділиться з друзями. І знаєте що? Йому це дуже подобається!
Коли ділишся з іншими — радості стає більше, а друзів — назавжди.