Жило собі в лісі на узліссі маленьке Лисенятко на ім’я Петрик. І було воно... невдоволене. Завжди йому чогось не вистачало. Сонечко світить — йому жарко. Дощик іде — йому мокро. Ведмедик Микита знайшов у дуплі три горішки — Петрик одразу надувався: «А чому не чотири?» Зайченя Степанко похвалилося новою морквиною — Петрик зітхав: «Ех, у мене такої великої нема…» Одного разу Петрик сидів на пеньку, хмурий, наче осіння хмара. Повз нього пробігало Білченя Рудько з величезним кошиком грибів. — Петрику, дивись, який урожай! — радісно крикнуло Білченя. — Хочеш трішки? Я назбирав цілу гору! — І що? — буркнув Лисенятко. — А он у Сороки Онопрійки — цілий сховок жолудів. Ото тобі гора! А в тебе — так, дрібнота. Рудько знизав плечима й побіг далі. А Петрик ще дужче засумував. І раптом — о диво! — з-за хмаринки визирнув маленький золотий промінчик. Він упав просто на ніс Лисеняткові й залоскотав його. Петрик чхнув і почув тоненький голосочок: — Привіт! Я — Сяйвинка, подружка Сонечка. Чого ти такий сумний, Лисенятку? Петрик здивувався, але розповів усе: і про горішки, і про морквину, і про гриби. Сяйвинка засміялася, наче срібний дзвіночок: — А ти подивись навкруги! Бачиш, як краплини роси виблискують на травичці? А он метелик сів на квітку — які в нього крильця, ніби кольорове скло! А чуєш, як вітерець шепоче у вербовому листі? Петрик прислухався. І справді — довкола було стільки всього гарного! Він раніше цього не помічав, бо завжди дивився на чуже й хотів більшого. — Ти знаєш, — мовила Сяйвинка, — є такий секрет: хто вміє тішитися малому, той завжди має велике щастя. Спробуй! Лисенятко підвело голову й усміхнулося. Воно побачило, як сонечко золотить верхівки дерев, як джміль гуде над конюшиною, як пахне свіжа земля після дощу. І на серці стало так тепло й радісно, що Петрик аж підстрибнув: — Справді, яке все гарне! Він побіг до Ведмедика Микити й поділився з ним своєю знахідкою — маленьким, але дуже смачним яблучком. А потім допоміг Зайченяті Степанку полити грядки. І весь день Петрик усміхався — не тому, що мав багато, а тому, що радів усьому, що бачив. З того часу Лисенятко перестало заздрити. Воно зрозуміло: справжнє диво — не в тому, скільки в тебе є, а в тому, як ти вмієш помічати красу навколо себе й ділитися радістю з іншими.
Не заздри тому, що мають інші, — навчися бачити диво в тому, що вже є у тебе. Справжнє багатство — це вміння радіти малому.