У густому лісі, де сонце пробивалося крізь листя золотими промінчиками, жило маленьке лисенятко на ім’я Лунтик. Він був руденький, з пухнастим хвостиком і великими допитливими очима. Лунтик дуже любив знаходити різні цікавинки: то шишку незвичайну, то камінчик, що світився, то пір’їнку синьої пташки. Одного ранку він біг через галявину і раптом побачив щось дивне. Під старим дубом, у траві, стояв маленький глиняний горщик. Він був простий, навіть трохи подряпаний, але з нього линуло таке тепло, що Лунтик аж завмер. — Ого! — вигукнув він. — Тут, мабуть, хтось сховав смаколики! Лунтик зазирнув усередину, але горщик був порожній. Лисенятко зітхнуло й хотіло вже бігти далі, як раптом до нього підскочив Зайчик Стрибунчик. — Привіт, Лунтику! Що знайшов? — запитав він, крутячи вушками. — Та от, якийсь горщик, — знизав плечима лисенятко. — Але він порожній. Нічого цікавого. — А давай я спробую! — сказав Стрибунчик. Він дістав із кишеньки маленьку морквинку й поклав у горщик. І тут сталося диво! Морквинка почала рости, рости і перетворилася на величезну, соковиту моркву, якої вистачило б на цілу заячу родину! — Ура! Це чарівний горщик! — закричав Зайчик. Лунтик зрадів і побіг додому, щоб показати знахідку мамі. По дорозі він зустрів Білочку Руденьку, яка сумувала під кущем. — Чого ти така сумна? — запитав Лунтик. — У мене закінчилися горішки на зиму, — зітхнула Білочка. — А збирати вже пізно. — Не журись! — сказав Лунтик і поклав у горщик один маленький жолудь. Жолудь зник, а з горщика посипалися золотисті горішки — один за одним, ціла гора! Білочка аж підстрибнула від радості: — Дякую, Лунтику! Ти справжній чарівник! Лисенятко засміялося й побігло далі. Але тепер він думав: «Якби я міг класти в горщик усе, що захочу! Тоді б я мав цілі гори цукерок, іграшок і навіть новий м’ячик!» Він прибіг додому, схопив улюблену цукерку й кинув її в горщик. Але цукерка... не збільшилася. Вона просто лежала на дні. Лунтик спробував ще раз — поклав маленьку машинку. Нічого. Горщик мовчав. — Чому він не працює? — засмутився лисенятко. — Хіба я не хочу чогось доброго для себе? Тут до нього підійшла мудра Сова Соня, яка сиділа на гілці й усе бачила. — Лунтику, — сказала вона м’яко, — чарівний горщик — не про жадібність. Він працює тільки тоді, коли ти ділишся з іншими, коли хочеш зробити когось щасливим. Спробуй щиро подумати про друга. Лунтик почухав за вушком. А потім побачив, як повз проходить старий їжачок Колючка, який ледве ніс важку торбинку з яблуками. Лисенятко підбіг до нього: — Дідусю, давайте я допоможу! — і поклав у горщик маленьке яблучко, яке впало з дерева. Горщик засвітився теплим світлом, і з нього висипалися великі червоні яблука — стільки, що вистачило і їжачку, і Лунтику, і всім звірам у лісі! Усі звірі збіглися на галявину. Вони танцювали, їли яблука й горіхи, сміялися. А Лунтик зрозумів найголовніше: справжнє диво — не в тому, щоб мати багато, а в тому, щоб ділитися з тими, хто поруч. З того дня горщик завжди допомагав Лунтику, коли він думав про інших. А ліс став ще добрішим і веселішим, бо кожен знав: маленьке лисенятко завжди прийде на допомогу.
Справжнє щастя — не в тому, щоб мати все для себе, а в тому, щоб ділитися з іншими й робити їхнє життя світлішим.