Сонечко в торбинці

Жило-було в одному лісі Сонечко. Та не звичайне, а маленьке, кишенькове. Воно щоранку прокидалося, вмивалося краплинками роси, вмощувалося на хмаринку й починало світити всім-усім. Зайчикам на маківки, білочкам на хвостики, їжачкам на колючки. Але одне Сонечко засмучувалося: воно було ще малесеньке, і його промінчики долітали тільки до середини лісу. А там, за старою дуплавою вербою, жив Смугастий Кріт. Йому завжди було темно й сумно, бо він ніколи не бачив сонячного світла. — Ой-ой-ой, — зітхало Сонечко, — як же мені допомогти Кротові? Адже він навіть не знає, яке я тепле й золотаве! Вирішило Сонечко порадитися з Мудрим Вовком. Але Вовк тільки махнув лапою: — Та що ти! Кріт у норі живе, йому світло ні до чого. Він і так щасливий, коли дощик іде та черв'ячки смачні вилазять. Сонечко зітхнуло ще глибше. Воно так хотіло подарувати Кротові хоча б крапельку радості! Тут пролетіла повз Сорока-Білобока, яка завжди все знала. — А чого ти сумуєш, маленьке? — стрекотіла вона. — Я бачила, як ти намагаєшся світити, аж захекалося! Але ж ти можеш зробити інакше! — Як? — зраділо Сонечко. — А ти візьми своє проміння, згорни його в маленький клубочок, поклади в торбинку з листочка, та й віднеси Кротові! Нехай він хоч раз побачить, яке воно, твоє світло! Сонечко здивувалося: хіба можна світло покласти в торбинку? Але спробувало. Воно заплющило очі, уявило собі найтепліший, найзолотіший промінчик, обережно взяло його двома руками — і той справді згорнувся в маленьку пухнасту кульку! Сонечко поклало її в торбинку з кленового листочка й полетіло до нори Крота. — Добрий день, пане Кроте! — гукнуло воно біля входу. — Хто там? — почулося з темряви. — Це я, Сонечко. Я принесло тобі гостинець. Кріт обережно визирнув. Він був великий і смугастий, з маленькими очима, які майже нічого не бачили. Сонечко простягло йому торбинку. — Ось, візьми. Тут усередині — тепло. Кріт узяв торбинку, понюхав її... І раптом! Звідти вирвався такий яскравий, такий золотий промінь, що вся нора засяяла! Кріт ахнув. Він побачив, якого кольору його власні лапки, побачив, як блищать краплі води на стінах, побачив, яка в нього гарна нора з мохом і корінцями. — Невже це все — сонячне світло? — прошепотів він. — Так, — усміхнулося Сонечко. — І воно завжди з тобою. Тільки відкрий торбинку, коли засумуєш. З того часу Кріт більше ніколи не сумував. Він ставив торбинку на пеньочок посеред нори, і щоразу, коли вона відкривалася, звідти лилося золоте сяйво. А Сонечко зрозуміло: навіть найменше світло може зробити когось щасливим, якщо поділитися ним від щирого серця. **