У лісі, де сонячні зайчики танцювали на листочках, а вітерець грався з квітами, жив собі маленький їжачок на ім'я Колючко. Він був дуже добрим, але мав одну маленьку ваду: страшенно не любив ділитися. Якщо знаходив смачну ягідку — ховав її під колючки. Якщо грибочок — теж туди. Усі звірі знали: "Колючко нічого не позичить навіть на хвилинку". Одного разу, коли їжачок збирав ожину на галявині, він почув дивне дзюрчання. За кущем калини він знайшов старенький мідний горщик. На ньому було написано: "Хто поділиться останнім — той знайде справжнє". Колючко фиркнув: "Яка нісенітниця!" — і забрав горщик додому. Вдома він поклав до горщика три ягідки ожини, щоб завтра поснідати. Але вранці горщик був повен ягід! Їжачок зрадів і з'їв усі. Поклав одну — стало десять. Поклав дві — стало двадцять. "Оце так горщик!" — засміявся Колючко. — "Тепер я ніколи не буду голодним!" Він закрив горщик у коморі, щоб ніхто не бачив. Але білочка Рудохвістка, яка саме сушила гриби на сусідньому дубі, побачила, як їжачок носить цілі гори їжі. "Колючку, поділися!" — попросила вона. — "У мене маленькі білченята голодні". "Ні, ні, це моє!" — закричав їжачок і втік. Але горщик раптом перестав працювати. Колючко поклав ягідку — нічого. Поклав грибок — тиша. "Чому?" — заплакав він. І тут згадав напис: "Хто поділиться останнім — той знайде справжнє". Може, горщик чекає, що він поділиться? Колючко взяв останню жменьку лісових горіхів, які він сховав про запас, і побіг до білочки. "Рудохвістко, візьми! Це тобі та малюкам!" — вигукнув він. Білочка зраділа, обняла їжачка і почастувала його чаєм з м'ятою. Коли Колючко повернувся додому, горщик знову засяяв і видав цілу гору частувань: і гриби, і ягоди, і навіть маленький медовий пряник. Їжачок зрозумів: горщик був чарівним, бо вчив ділитися. Відтоді він щодня носив гостинці всім звірятам у лісі. І знаєте що? Йому стало так радісно, що він навіть перестав ховати їжу під колючками — тепер вони служили тільки для краси.
Справжнє багатство не в тому, що ти маєш, а в тому, чим ти ділишся з іншими.