У глибокому лісі, де сосни сягали аж до хмар, а вечірні роси вмивали гриби, жило собі маленьке Лисеня на ім’я Віхтій. Віхтій був рудий, як осінній листок, і мав хвостик-пишність, який завжди метлявся від цікавості. Одного вечора, коли небо стало схожим на синю калюжу, Лисеня побачило, як з неба впала зірочка. Вона була невеличка, мов срібна ґудзик, і світилася теплим, лагідним світлом. "Ой! Якби я її спіймав, то прикрасив би свою нору!" — вигукнув Віхтій і побіг шукати зірочку. Зірка впала аж за Великим Каменем, біля Старого Ставу. Лисеня прибігло, а там сидить Жабка-Квакушка й дивиться на зірочку, що лежала на листку латаття. — Ти що, хочеш її забрати? — запитала Жабка. — А вона ж так гарно світить! Як же тепер без неї вночі? Віхтій замислився. Йому дуже кортіло взяти зірку додому, але він побачив, що Жабка засмутилася. Тоді він сказав: — А давай ми з нею пограємося, а потім відпустимо на небо! Жабка зраділа. Вони почали передавати зірочку одне одному, як м'ячик. Віхтій підкидав її вгору — вона летіла, мов іскорка, а Жабка ловила її ротом, але зірочка була слизька й тепла, тому не обпікала. Раптом почувся голос: "А мені можна?" Це Білочка-Стрибунка згори визирала з дупла. Вона теж хотіла погратися. — Звісно! — гукнуло Лисеня. Вони втрьох почали влаштовувати справжній зоряний хоровод. Білочка стрибала з гілки на гілку, підкидаючи зірку, Жабка стрибала у ставок, а зірка пливла за нею, мов маленький човник, а Віхтій бігав берегом і сміявся. Аж тут повз проходив Старий Борсук, який завжди бурчав, бо в нього боліли зуби. — Що це за ґвалт? — запитав він сердито. — Дідусю Борсуче, ми зірку спіймали! — закричали звірята. Борсук примружився, глянув на зірку і сказав: — Молодці. Але знаєте що? Вона сумує. Бачите, як вона тьмяно світить? Це тому, що її дім — небо, а не латаття чи ваші лапки. Віхтій зупинився. Він подивився на зірочку — вона справді вже не сяяла так яскраво, а майже жевріла, ніби лампочка, що сіла. — Треба відпустити її додому, — тихо сказав Віхтій. — Але як? — запитала Білочка. Віхтій підняв зірочку своїми м'якими лапками, підстрибнув якомога вище, але не долетів. Тоді Жабка стрибнула на спину Віхтію, Білочка — на Жабку, і вийшла справжня вежа. Віхтій обережно поклав зірку на самий верх. — А тепер — раз, два, три! — гукнули вони. Білочка підкинула зірку вгору, і вона полинула, залишаючи за собою срібний слід. Зірка піднімалася все вище й вище, поки не засяяла на небі, яскравіша за всі інші. І всі звірі — Лисеня, Жабка, Білочка і навіть Старий Борсук — дивилися вгору й усміхалися. А зірка згори підморгувала їм, ніби казала: "Дякую, друзі!" Віхтій повернувся додому, і його хвостик ворушився не від цікавості, а від радості. Бо він зрозумів: найкраща прикраса для дому — це не те, що ти забрав, а те, що ти подарував іншим.
Ділитися радістю з друзями й відпускати те, що любиш — ось справжнє диво.