Жив собі на небі Місяць. Великий, круглий, сріблястий. І був у нього один маленький химерний секрет: він дуже любив уночі, коли всі діти спали, спускатися на землю й гратися. Спускався він тихенько, як пушинка, і ходив по полях, лісах та городах. Але однієї ночі трапилася халепа. Місяць так весело стрибав по калюжах після дощу, що загубив свій чарівний Листочок. То був не звичайний листочок, а місячне світло, згорнуте в маленьку золоту кульку. Без нього Місяць почав тьмяніти й худнути. — Ой лишенько! — зітхнув Місяць і сів на паркан. — Як же я тепер світитиму? Діти без мого світла не знайдуть дорогу додому з гостин, а котики не побачать, де миші ховаються. Почула це Сова — наймудріша птаха в лісі. Вона підлетіла до Місяця, кліпнула великими очима й сказала: — Не журися, Місяцю! Я знаю, хто тобі допоможе. Піди до хлопчика Тарасика. Він хоч малий, та головатий. І добрий до того ж. Місяць послухався, спустився на подвір’я, де жив Тарасик. Хлопчик саме сидів на ґанку й рахував зірки. Побачивши тьмяний Місяць, він здивувався: — Місяцю, ти чому такий сумний і блідий? Тебе хтось образив? — Я загубив свій Листочок світла, — сумно відповів Місяць. — Тепер я не можу світити яскраво. Тарасик погладив Місяць по холодному боці й сказав: — Не біда! Разом знайдемо. Де ти грався? — Та всюди, — зітхнув Місяць. — І в лісі, і на городі, і біля ставка. І пішли вони вдвох шукати. У лісі зустріли їжачка. Їжачок ніс на спині гриба й пихкав: — Фух-фух! Бачив я ваш Листочок! Він у воді купався! У ставочку! Пішли до ставка. А там жабки влаштували концерт. Одна жабка, найстарша, вистрибнула на латаття й каже: — Ква-ква! Був тут золотий м’ячик! Він мені заважав співати — в очі світив. Я його викинула на вербу! Тарасик подивився на вербу. А там, серед гілок, сидить білочка й тримає в лапках золоту кульку. — Це моє! — пискнула білочка. — Я думала, це сонячний цукерок! Але він не солодкий, тільки світиться. Забирайте, мені він не потрібен. Місяць зрадів, приклав Листочок до себе — і засяяв яскравіше, ніж раніше! Аж навколо стало видно кожну травинку. — Дякую, Тарасику! — сказав Місяць. — Ти справжній друг. Проси, що хочеш! — Я хочу, — усміхнувся Тарасик, — щоб ти завжди світив дітям, які бояться темряви. І щоб ніколи більше не губив свої листочки. Місяць обіцяв. Відтоді він щоночі сяє повним диском, а Тарасик махає йому з ґанку рукою. А білочка відтоді їсть тільки справжні горіхи.
Коли трапляється біда, не треба сумувати — краще звернутися по допомогу до друга. Разом навіть загублене світло знайдеться.