У глибокому лісі, де навіть старі дуби іноді плутали листя з долоньками, жило маленьке ведмежатко на ім’я Ласунчик. Його так назвали, бо він ласував усім: медом, малиною, грибами... Але найбільше він любив суниці. Одного разу Ласунчик прокинувся зранку й почув, як Сонечко шепоче йому просто у віконце: “Ласунчику, сьогодні на Чарівній галявині дозріла Найбільша Сонячна Суниця! Вона росте раз на сто років і виконує одне бажання!” Ведмежатко аж підстрибнуло! “Ого! Я загадаю, щоб у мене була гора цукерок і ціле море варення!” — подумало воно і побігло до галявини. Але ліс був великий, а стежка — заплутана. Першим зустрівся йому Зайчик-Побігайчик. Зайчик сидів під кущем і гірко плакав. — Чому ти плачеш? — запитав Ласунчик. — Я втратив свою улюблену морквинку, — схлипнув зайчик. — Вона була така солодка, що від неї вуха самі ставали догори! Ласунчик зітхнув. Йому дуже хотілося бігти далі, але він подивився на зайчика, і йому стало шкода друга. Вони разом зазирнули під кущі, під гриби й навіть під великий камінь. Нарешті морквинка знайшлася — вона завалилася в нірку крота! — Дякую! — крикнув зайчик і подарував Ласунчикові три лісові горішки. Ведмежатко побігло далі, аж раптом почуло: “Ой-йой-йой!” То було Білченя-Стрибунчик, яке застрягло лапкою в дуплі й не могло вилізти. — Допоможи! — попросило білченя. — Я хотіло дістати жолудя, але залізло занадто глибоко! Ласунчик знову завагався. “А як же суниця? Раптом її хтось з’їсть?” — пронеслося в голові. Але він усе-таки підійшов, обережно потягнув білченя за лапку, і — дьорг! — білченя вилетіло, мов із катапульти, перекинулося в повітрі й приземлилося просто на м’який мох. — Ти супер-ведмідь! — закричало білченя. — Тримай на згадку! І воно дало Ласунчикові найблискучішу шишку. Ласунчик нарешті добіг до галявини. І побачив її — Сонячну Суницю. Вона сяяла, ніби маленьке сонечко на стебельці, і пахла так, що в роті стало солодко. Ведмежатко простягло лапу, але раптом завмерло. “Я хотів цукерки й варення, — подумав він. — Але зайчик подарував мені горішки, а білченя — шишку. Від цукерок живіт болить, а від варення — мухи кусаються. А друзі — вони завжди поруч!” І тоді Ласунчик загадав бажання. Він не просив нічого для себе. Він прошепотів: “Хай у лісі всі будуть ситі, веселі й ніколи не сваряться!” Суниця засяяла ще яскравіше, а потім розсипалася на тисячу маленьких вогників, які розлетілися по всьому лісу. І раптом: у зайчика виросла ціла грядка моркви, білченя знайшло дупло, повне горіхів, а Ласунчик відчув, що його серце стало теплим-теплим. Він повернувся додому, а там на нього чекали зайчик і білченя. Вони принесли величезний пиріг із лісовими ягодами. — Це тобі! — сказали вони. — Бо ти найкращий друг! Ласунчик з’їв шматочок, і він був у сто разів смачніший за будь-яку чарівну суницю.
Найбільше багатство — це не цукерки чи скарби, а друзі, яким ти допомагаєш. Бо добро завжди повертається сторицею.