У глибокому лісі, де сонце любило ховатися за кучерявими хмаринками, жило собі маленьке Лисеня на ім’я Рудик. Рудик був дуже допитливим, але мав одну велику мрію: він хотів навчитися літати. Кожного ранку він вибігав на галявину, розставляв лапки, підстрибував якомога вище, і... плюхався носом у м’яку траву. — Не засмучуйся, — сказала йому якось Сова Соня, яка сиділа на старому дубі й читала книжку про зірок. — Лисенята не літають. Їм для цього потрібні крила. — Але я ж бачив, як метелики літають! — вигукнув Рудик. — У них крила маленькі, але ж літають! Сова лише знизала плечима й полетіла пити чай із шипшини. Рудик вирішив не здаватися. Він побіг до Бобра Богдана, який будував греблю. — Богдане, позич мені, будь ласка, хвіст! Ти ж ним як веслом працюєш, а, може, він і для польоту пригодиться? — Ой, Лисеня, — засміявся Бобер, — мій хвіст для літання не годиться. Він важкий і мокрий. А от якщо хочеш, я змайструю тобі плот! На ньому можна плисти, але не літати. Рудик подякував і побіг далі. На галявині він зустрів Зайчика Стрибайка, який вчився стрибати через кущі. — Стрибайку, а якби ти дуже-дуже високо стрибнув, це було б схоже на політ? — Ой, не знаю, — почухав вухо Зайчик. — Я стрибаю високо, але потім завжди падаю в м’яку траву. А от спробуй підкинути вгору жолудя! Він теж падає, але з дуба! Може, й тобі спробувати з дуба? І тут Лисеня зупинилося. А що, як справді? Якщо залізти на найвищий дуб і стрибнути, може, тоді вдасться політати? Так він і зробив. Обережно, лапка за лапкою, він видерся на самий верхів'я старого дуба. Вітер гойдав гіллям, пташки щебетали десь поруч, а внизу ліс здавався маленьким, як іграшковий. — Ну, Рудику, — прошепотів він собі під ніс. — Або зараз, або ніколи! Він заплющив очі, розставив лапки і... стрибнув. Спочатку було страшно. Вітер свистів у вухах, земля швидко наближалася, але раптом щось м’яко підхопило Лисеня. Рудик розплющив очі і побачив, що він сидить на спині у величезного Лелеки! — Ти чого стрибаєш з дуба, малий? — спитав Лелека, обережно приземляючись на галявину. — Лисенята так не роблять, це небезпечно! — Я хотів навчитися літати! — виправдовувався Рудик, трошки засоромлений. — Ех ти, — усміхнувся Лелека. — Для того, щоб літати, не обов’язково мати крила. Іноді мрії здійснюються зовсім по-іншому. Ти хотів літати — і я допоміг тобі спуститися з неба. А ще, поки ти летів униз, ти бачив усе довкола — і це теж маленький політ! Тут до них підбігли Бобер Богдан, Зайчик Стрибайко і Сова Соня. — Рудику, ти геній! — закричав Зайчик. — Ти не просто стрибнув, ти придумав, як зустріти Лелеку! Це ж треба було так влучно! І всі зрозуміли, що іноді найкращий спосіб здійснити мрію — це не робити все самому, а попросити допомоги у друзів. Або хоча б не боятися стрибнути — адже хтось обов’язково підхопить. З того дня Рудик більше не намагався літати сам. Він просто кликав Лелеку, і вони разом оглядали ліс з висоти. А ще Лисеня зрозуміло: справжні дива трапляються тоді, коли віриш у себе і не боїшся просити про допомогу.
Не бійся мріяти, навіть якщо твоя мрія здається неможливою. Але пам’ятай: іноді для її здійснення достатньо простягнути лапку другові.