Як Совик Сонце збудив

Жив собі в лісі маленький Совик. Він був м’якенький, пухнастий, а ще – страшенно сонний. Бо сови, як відомо, сплять удень, а вночі літають. Але нашому Совику літати не хотілося. Йому хотілося солодко спати, кутатися у хмаринку й бачити сни про сирні місяці. Одного ранку прокинувся Совик, а в лісі – темно-темно. Сонце не зійшло. Звірі ходять заспані, зайці спотикаються об гриби, ведмідь не може знайти свою берлогу, бо все чорне-чорне. – Ой лишенько! – сказав Совик, чухаючи дзьобом крильце. – Треба щось робити. Бо без сонця і я не висплюся як слід. Він полетів до найстарішого дуба, де жив Мудрий Кротяк. Кротяк ніколи не бачив сонця, але чув про нього багато. – Кротяче, а як сонце будити? – запитав Совик. – О, це просто! – відповів Кротяк, поправляючи окуляри на носі. – Треба заспівати півнячу пісню. Кажуть, від неї сонце прокидається. Совик зрадів і заспівав: – Ку-ку-рі-ку!.. Ку-ку-рі… Ой, щось не те. Вийшло «у-ху-ху-рі-ху». Совик глибоко зітхнув – співати він не вмів. Тоді полетів до Білочки. – Білочко, а ти вмієш сонце будити? – Я вмію горіхи гризти! – весело стрекотала Білочка. – А сонце, мабуть, любить, коли ним горіхами пригощають. Давай я йому горішок кину! І Білочка кинула горіх у небо. Горіх упав Совику на голову. Сонце не зійшло. – Треба інше щось придумати, – сказав Совик і сів на пеньок думати. Думав, думав, аж поки не почув, як десь плаче маленька Мишка. – Чому ти плачеш? – запитав Совик. – Бо темно, – схлипувала Мишка. – Я хочу, щоб сонце було. Я хочу бавитися на сонечку! Совик подивився на Мишку, на темне небо, на зажурених звірів – і раптом зрозумів. – Ану, звірі, гуртом! – гукнув він. – Давайте всі разом сонце покличемо! Не співом, не горіхами, а просто – теплими словами! І всі лісові мешканці почали гукати: – Сонечко, виходь! Нам тебе бракує! Ми тебе любимо! Спочатку тихо, потім голосніше – ведмідь ревів, заєць пищав, Білочка стрекотала, Совик ухав, навіть Кротяк виліз і прошепотів своє «виходь, сонечко». І тоді сталося диво: із-за лісу викотилося велике золоте Сонце. Воно всміхнулося і сказало: – Отакої! Думало, що я вам не потрібне, бо всі зайняті своїми справами. А ви – гуртом, разом! Як я могло не прийти? Ліс одразу засяяв. Звірі застрибали, засміялися. А Совик позіхнув, полетів у дупло і нарешті заснув спокійно. Бо знав: якщо треба, друзі завжди допоможуть, навіть сонце збудять.