У глибокому-преглибокому лісі, де навіть найсміливіші зайці іноді лякалися власної тіні, жило собі маленьке Їженя на ім’я Крошка. Крошка був дуже допитливий, але мав одну дивну звичку: він боявся всього, що сяяло. Сонячні промінчики, які танцювали на листочках, здавалися йому гострими голками. Ранкова роса, що виблискувала на сонечку, – справжнім дощем з діамантів, які могли б вкусити за носик. – Ні, ні! – пищав Крошка і ховався під великий гриб-підберезник. – Це все надто яскраве! Але однієї осені, коли листя стало золотим, а дні – коротшими, лісові звірятка помітили, що сонечко почало ховатися все швидше. Його залишалося так мало, що ведмедик почав чхати від суму, а лисичка забула, як сміятися. – Треба щось робити! – сказала мудра Сова Соня, яка носила окуляри з двох жолудів. – Хто з вас, малі звірятка, найсміливіший? Усі мовчали. Зайчик тремтів, їжачки пхикали, а білочка сховала голову в дупло. І тут Крошка, який сидів під грибом і все чув, раптом вигукнув: – А може... може, я спробую? Я боюся сонця, але ще більше я боюся, що ліс стане зовсім темним! Звірятка здивувалися, але погодилися: хто ж, як не той, хто знає страх, зможе його перемогти? Крошка вирушив у путь. Він ішов через мох, через кущі ожини (ой, як же вона кололася!), через струмок, де вода здавалася холодним сріблом. Нарешті він дістався до найвищої гори, де, як казали, сонечко лягало спати. І що ж він побачив? Сонечко лежало на хмарці, зовсім маленьке й сумне, бо йому надокучило світити самому. – Чому ти ховаєшся? – запитав Крошка, набравшись сміливості. – Бо ніхто не бачить, яке я гарне, – зітхнуло Сонечко. – Усі тільки й роблять, що жмуряться і біжать у тінь. – А я думав, що ти колюче, – зізнався їжачок. – Виявляється, ти просто м’яке і тепле. Можна я тебе обійму? І Крошка простягнув лапки. Сонечко усміхнулося і обійняло його своїми промінчиками-ручками. Їжачок відчув неймовірне тепло, яке розлилося по всьому тілу, розтопило страхи і наповнило серце радістю. – Ходімо зі мною! – попросив Крошка. – У лісі на тебе чекають. Ми будемо жмуритися, але зовсім трішечки, а потім знову дивитися. Обіцяю! Сонечко погодилося. Воно підхопило їжачка на свої промінці й покотилося з гори просто до лісу. І сталося диво: від того, що Крошка перестав боятися сонця, воно стало світити ще яскравіше. Кожна краплина роси перетворилася на веселку, кожен листочок засяяв золотом. Ведмедик перестав чхати і затанцював, лисичка засміялася, а всі їжачки зняли свої капелюшки і привітали Крошку. З того дня Крошка більше ніколи не ховався під грибом. Він зрозумів: те, чого ми боїмося, часто виявляється найкращим другом, якщо простягнути йому лапку.
Найбільша сміливість — не втекти від того, що лякає, а простягнути руку й пізнати це.