У дрімучому лісі на пагорбі, який називали Сонячний Крутосхил, жило маленьке Лисеня на ім’я Вогник. Шубка у нього була яскраво-руда, як справжній вогонь, а хвостик — пухнастий, наче хмарка. Вогник був дуже допитливим і весь час мріяв знайти якийсь незвичайний скарб. Одного разу він почув від старого Борсука, що на самій вершині Веселкової гори захована чарівна монетка. Казали, що вона виконує будь-яке бажання! Вогник одразу ж вирушив у путь. Він біг через галявину, як раптом почув: «Ой-ой-ой!» — це маленьке Їжаченя Колючка застрягло в колючих кущах ожини. Воно плакало і не могло вибратися. — Не плач, — сказав Вогник і обережно розсунув гілочки. Колючка вилізло, але його голочки геть заплуталися в павутинні. — Дякую, — зітхнуло Їжаченя. — Але я таке незграбне! Загубило дорогу додому. Вогник міг просто побігти далі, але йому стало шкода Колючку. Він почав розплутувати колючки, напівжартома примовляючи: «Не журись, друже, колючки — не липучки, головне — терпіння!» Нарешті він допоміг їжачку і вони разом знайшли стежину до його нірки. Вогник побіг далі. Ось він уже майже дістався Веселкової гори, коли побачив Зайчика Стрибайчика, який сидів на пеньку і голосно хлипав. — Ти чого? — запитав Вогник. — Я ніс бабусі кошик з малиною, але спіткнувся об корінь, — схлипнув Стрибайчик. — Уся малина розсипалася! Тепер бабуся залишиться без гостинця. А я не встигаю нарвати нову — вже темніє! Вогник подивився на сонце, яке хилилося за обрій, а потім — на гори, які вабили своєю таємницею. І знову його серце стислося. Він посміхнувся і сказав: — А давай я допоможу! Разом ми швидко назбираємо! Вони взялися до роботи. Вогник своїм гострим нюхом знаходив найсолодші кущі, а Зайчик спритно складав ягоди. Незабаром кошик був повний малини. Стрибайчик радісно пострибав до бабусі, а Вогник нарешті побіг до вершини. Він піднявся на саму гору, де сяяла остання промінчика заходу сонця. І побачив ту саму чарівну монетку. Вона лежала на камені і блищала, наче зірочка. — Ура! Я знайшов її! — вигукнув Вогник, схопив монетку. — Тепер я загадаю, щоб у мене був величезний запас смаколиків, щоб я міг гратися цілий день і ніколи не втомлюватися! Але щойно він хотів загадати бажання, як монетка раптом потеплішала в його лапках, а потім… розтанула, перетворившись на прозору краплинку роси. — Ой! — здивувався Вогник. — А де ж скарб? І тут він почув тоненький смішок. На камені сиділа маленька Сонечко з крильцями, які світилися. — Не журись, Лисеня, — сказала вона. — Чарівна монетка виконує бажання лише для тих, хто думає лише про себе. Але ти сьогодні допоміг Їжачку і Зайчику, пожертвував своєю мрією заради друзів. Тому справжній скарб — не монетка. Справжній скарб — це твоє добре серце і друзі, які тепер чекають на тебе внизу! Вогник подивився вниз і побачив, як біля підніжжя гори його чекають Колючка, Стрибайчик і навіть бабуся Зайчика з кошиком малини. Вони махали йому лапками і кричали: «Вогнику, ми приготували тобі чай!» Лисеня радісно побігло до них. Воно зрозуміло, що найцінніше в житті — це не чарівні речі, а теплі обійми, щирі посмішки і готовність прийти на допомогу.
Справжній скарб — не те, що можна сховати в кишеню, а те, що живе в серці: доброта, дружба і турбота про інших.