У темному-претемному лісі, де навіть удень панувала загадкова тінь, жило собі маленьке Совенятко на ім’я Сьома. Сьома був дуже допитливим, але мав одну велику мрію: побачити Сонце. Тато-Пугач казав, що Сонце — це величезна золота кулька, яка світить так яскраво, що очі сліпить. Мама-Сова додавала, що воно тепле, наче мамине крило. — Я хочу його впіймати! — заявив якось Сьома. — Хто ж ловить Сонце? — засміявся дядечко Філін. — Воно високо! Але Сьома був наполегливим. Він узяв найбільший мішок, який знайшов у коморі, і вирушив у путь. Спочатку він запитав у Білочки: — Білочко, як упіймати Сонце? — А ти стрибни на найвищу сосну, — порадила Білочка. — Я завжди так горішки дістаю! Сьома поліз на сосну. Ліз, ліз, але гілки ставали дедалі тоншими, а мішок — важчим. Нарешті він дістався до верхівки, розкрив мішок і гукнув: — Сонце, лізь сюди! Але Сонце тільки весело підморгнуло й сховалося за хмаринку. Сьома мало не впав з гілки. Тоді він пішов до Зайчика. — Зайчику, як упіймати Сонце? — А ти бігай швидко, — сказав Зайчик. — Я завжди наздоганяю свою тінь! Сьома бігав по галявині, підстрибував, ловив мішком повітря. Але Сонце ковзало по небу, наче масло по сковорідці. Втомлений і захеканий, Совенятко сів на пеньок і мало не заплакав. Тут до нього підійшла старенька Черепаха. — Чого сумуєш, малий? — Хочу Сонце впіймати, а воно не дається! Черепаха хитро примружила око. — А ти спробуй не ловити, а зловити. Знаєш, де Сонце ночує? — Де? — зрадів Сьома. — Он за тією горою, у Золотому озері. Коли Сонце заходить, воно купається там. Якщо прийти вчасно, можна його торкнутися. Сьома подякував і помчав до озера. Він біг через ліс, через поле, через струмок. І ось перед ним засяяло Золоте озеро. Сонце справді повільно опускалося просто у воду! Воно було таке велике, тепле й лагідне, що Сьома забув про мішок. Він простягнув крильце й торкнувся води. Вода стала золотою, і маленька краплинка сонячного світла стрибнула йому на пір’їнку. — Ой! — скрикнув Сьома. — Я зловив! Але Сонце тихо засміялося: — Ти не зловив мене, маленький друже. Ти просто доторкнувся до мого тепла. А тепло — воно не в мішку, воно ось тут, — і Сонце легенько торкнулося грудки Совенятка. Сьома відчув, як усередині розливається радість. Він зрозумів: не треба ловити Сонце, бо воно завжди з нами — у промінчику, що пестить листя, у теплі маминого крила, у посмішці друга. Ввечері він повернувся додому й сказав: — Я впіймав Сонце! Ось воно, — і він показав на своє серце. Мама-Сова обняла його й мовила: — Найбільше світло — те, що всередині нас.
Не треба гнатися за тим, що вже є поруч. Найцінніше — це тепло рідних, друзів і доброта в нашому серці.