Жив собі в лісі маленький Їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже допитливий і завжди всюди встромляв свого носика. Але найбільше Колючка любив сонечко. Щоранку він вибігав на галявину, лягав на спину і підставляв животик теплим промінцям. Але одного разу сталося жахливе: сонечко не зійшло! Ліс залишився сірим і похмурим. Пташки мовчали, квіти заплющили очі, а ведмедик Буркотун навіть не прокинувся, бо подумав, що ще ніч. Колючка занепокоївся: — Ой-ой-ой! Що ж робити? Сонечко, мабуть, заснуло і забуло нас! Він побіг до Мудрої Сови, яка сиділа на дубі й читала книжку про зірки. — Сово, Сово! Сонечко зникло! — закричав їжачок. Сова зняла окуляри й промовила: — Не зникло, Колючко. Воно просто заснуло. Щоб його розбудити, треба зробити щось дуже радісне й голосне. Сонечко любить сміх і музику. Колючка замислився. Його голос був тихенький, мов писк комарика. Він побіг до Зайчика Стрибуна. — Зайчику, допоможи! Сонечко спить! Давай пострибаємо й закричимо: «Гей, сонечко, вставай!» Зайчик погодився. Вони вдвох почали стрибати, але сонечко навіть не ворухнулося. Тоді прийшов Ведмедик Буркотун, якого розбудив їжачок. Ведмедик заревів: — У-у-у-у! Прокидайся, світило! Від ревіння з дерев посипалося листя, але сонечко тільки повернулося на другий бік. Колючка сів на пеньок і мало не заплакав: — Нічого в нас не виходить... Раптом він побачив маленького Світлячка, який сидів на квітці й світився тьмяним вогником. — Світлячку, а ти чому не яскравий? — запитав їжачок. — Бо сонечка немає, — сумно відповів світлячок. — Я заряджаюся від його промінців, а тепер у мене майже немає сили. — Чекай! — вигукнув Колючка. — Я знаю, що робити! Він побіг до всіх лісових мешканців: — Швидше несіть дзеркальця, блискучі листочки, банки з водою! Все, що блищить і сяє! Звірі здивувалися, але послухалися. Вони принесли все блискуче, що знайшли. Колючка розставив це на галявині так, щоб навіть найменший промінчик відбивався вгору. — А тепер, — сказав їжачок, — давайте всі разом засміємося! Найгучніше, як можемо! І вони почали. Ведмедик реготав: «Ха-ха-ха!», Зайчик пищав: «Хі-хі-хі!», Сова ухкала: «Ху-ху-ху!», а Колючка сміявся: «Хи-хи-хи-хи!» Їхній сміх підстрибував до неба, відбивався від блискучих речей і летів вище й вище. І раптом... хмари розійшлися! Сонечко розплющило одне око, потім друге, широко позіхнуло й усміхнулося. — Ой, яке світло і весело! — промовило воно. — Хто це мене так славно розбудив? — Ми! — закричали всі звірі разом. І ліс одразу наповнився теплом. Квіти розквітли, пташки заспівали, а світлячок засяяв яскравіше за лампочку. З того часу Колючка знав: якщо комусь сумно чи темно, треба не кричати й сердитися, а збирати друзів і сміятися. Бо справжній сміх — найкращий будильник для сонечка.
Коли світ здається похмурим, не чекай на диво — створи його сам разом із друзями. Сміх і радість зігрівають душі краще за будь-яке сонце.