Жив собі в лісі біля Синього озера маленький Зайчик на ім'я Стриб. Він був дуже допитливий, але ще більше — мрійливий. Стриб міг годинами сидіти на пеньку, дивитися на хмари й уявляти, що вони — величезні цукрові ватяні ведмеді або карамельні дракони. — Стрибу, ходи з нами грати в жолуді! — кликали білочки. — Ні, я мрію, — відповідав Зайчик. — Стрибу, ходи гриби шукати! — гукав Їжачок. — Ні, я мрію, — знову казав Стриб. І ось одного дня, коли Стриб мріяв про те, як би він хотів навчитися літати, повз нього пролітала Сорока-Білобока. Вона почула його мрії й застрекотіла: — Знаю я, як тобі допомогти! Є в мене чарівний бубон. Якщо в нього вдарити тричі й загадати бажання — воно збудеться. Але бубон цей захований у дуплі старого дуба на Високій горі. Там живе мудрий Пугуцько — сіра сова. Тільки вона знає заклинання. Стриб аж підстрибнув від радості. Він негайно вирушив у путь. Дорога на Високу гору була неблизькою. Спочатку Зайчик перестрибнув через струмок, але замочив лапки. Потім він продирався через кущі ожини й наколов носика. А коли почало сутеніти, стало зовсім страшно: десь у лісі завив Вовк. — Ой-ой-ой! — засмутився Стриб. — Я змерз, я намучився, я втомився. Мабуть, ніякого бубна не існує. Повернуся додому, ляжу спати й далі мріятиму просто так. Але тут згадав він, що вдома на нього чекає мама, яка завжди казала: «Сину, мрії — це добре, але справжні дива трапляються тільки з тими, хто не боїться труднощів і йде до своєї мрії, навіть якщо вона здається неможливою». Стриб глибоко зітхнув, обтрусив колючки з хутра й пішов далі. І бачте — коли він перестав скаржитися, ліс ніби став добрішим: місяць освітив стежку, а світлячки вказали дорогу до старого дуба. На гілці дуба сиділа сова Пугуцько в окулярах із кульбабок. — Угу-гу! — сказала вона. — Знаю, знаю, за бубном прийшов. Але спершу скажи: навіщо тобі літати? Ти ж заєць, а не птах. — Я хочу літати, щоб бачити ліс згори, щоб вітатися з хмарами й приносити мамі веселку! — чесно відповів Стриб. Сова всміхнулася (сови теж уміють усміхатися, просто рідко це роблять) і дістала з дупла маленький срібний бубон. — Тримай. Але пам'ятай: чарівний бубон виконує лише одне бажання. І воно має бути справжнім, від щирого серця. Стриб радісно вдарив у бубон раз — БУМ! Вдарив удруге — БАМ! Вдарив утретє — ДЗИНЬ! І... нічого не сталося. Зайчик не злетів у повітря. Він постояв, почекав, а потім засміявся: — Я зрозумів! Я вже маю все, що треба. Я вмію мріяти, я вмію дружити, у мене є мама й тепла нірка. А літати я можу у своїх мріях. Це і є найбільше диво! І тієї ж миті Стриб відчув, як його серце наповнилося таким теплом і радістю, що він підстрибнув вище, ніж будь-коли — аж до верхівки дуба! Він не літав, але стрибав так високо й легко, ніби справді мав крила. З того часу Зайчик-Мрійник більше не сидів на пеньку без діла. Він і мріяв, і грав із друзями, і допомагав мамі, і навіть навчив Їжачка стрибати через струмок. А чарівний бубен він повісив над ліжечком, щоб ніколи не забувати: найчарівніше — це те, що вже є у тебе всередині.
Не треба чекати дива ззовні, щоб бути щасливим. Справжня магія живе у твоєму доброму серці, сміливості й умінні цінувати те, що маєш.