В одному дрімучому, але дуже доброму лісі жив собі маленький совеня на ім’я Совик. Він був сірий, пухнастий і мав величезні жовті очі, які вдень заплющував, а вночі витріщав на весь ліс. Совик страшенно хотів стати корисним. Він дивився, як Бобер майструє греблю, як Їжачок носить гриби, а Білочка запасає горіхи. — Усі щось вміють, — зітхав Совик. — А я тільки сиджу на дубу і «гукаю». Хіба це робота? Вирішив Совик знайти собі заняття. Спочатку він попросився до Бобра: «Дай, — каже, — і мені колоду повалити!». Бобер зрадів, дав Совику маленьку гілочку. Совик вчепився дзьобом, смикнув — і перекинувся сторчма в річку! Ледь Бобер його врятував. Совик наковтався води і став схожим на мокру швабру. — Ні, — сказав Бобер. — Тобі, друже, ліс валити не треба. Ти для чогось іншого народжений. Тоді Совик пішов до Їжачка. Взяв кошика і побрів по гриби. Але в темряві (а Совик бачить у темряві, а вдень — ні!) він замість грибів назбирав старих шишок і один чобіт, який заблукав. Їжачок подивився на Совикову здобич і засміявся: — Оце так грибочок! З нього хіба що кашу зварити можна, та й то — для велетнів. Засмутився Совик. Сів на пеньочок, опустив крила. Раптом чує: хтось плаче. То було маленьке Зайченя, яке заблукало в лісі. Стовбить, тремтить, лапкою сльози витирає. — Не бійся, — сказав Совик. — Я тебе додому проведу. І повів. Совик знав у лісі кожну стежинку, кожен кущик. Його величезні очі бачили навіть у найгустішій темряві. Він вивів Зайченя просто до мами-Зайчихи. — Ой, дякую, Совеня! — зраділа Зайчиха. — Який же ти добрий і мудрий провідник! Тут до Совика підійшли інші звірята. Виявилося, що багато хто боїться ходити лісом уночі. Хтось спотикається об коріння, хтось боїться Вовка, а хтось просто не знає дороги додому. — Совику, — попросили вони, — будь нашим нічним ліхтариком! Ти ж бачиш у темряві краще за всіх! І Совик погодився. Щоночі він сідав на найвищий дуб і своїм дзвінким голосом підказував: — Їжачку, праворуч яма! Білочко, ліворуч сова! (Тільки не він, інша сова, яка не така добра). А якщо хтось губився — Совик летів і виводив його на правильну стежку. Відтоді в лісі настала справжня нічна дружба. Усі звірі знали: якщо почуєш «Гу-гу!» — це Совик працює, і боятися нічого. А Совик більше не сумував. Він зрозумів: не треба бути кимось іншим. Треба просто знайти те, що вмієш робити ти сам, і робити це з любов'ю. І тоді твій вогник засвітить іншим.
Не порівнюй себе з іншими — шукай те, що вмієш робити тільки ти. Кожна істота має свій унікальний талант.