У глибокому-глибокому лісі, де навіть найсміливіші зайці інколи боялися власної тіні, жив собі маленький совенятко на ім’я Сонько. Він був дуже гарний: сіренький, пухнастий, з великими жовтими очима, які вдень закривалися, наче маленькі віконечка. Але була в нього одна біда — Сонько страшенно боявся темряви. — Як же так? — дивувалася його мама, пані Сова. — Ми ж нічні птахи! Темрява — наш дім! — А мені в ній страшно, — хлипав Сонько, зариваючись дзьобиком у мамине крило. — Там щось шарудить, там щось скрипить... А раптом там БУК! І справді, коли сонце ховалося за обрій, Сонько забирався на найвищу гілку дуба і заплющував очі. Він чув, як десь у траві весело цвіркуни награють свою вечірню пісню, як десь далеко кабанчик штурхає жолудя, але йому все здавалося, що це страшне щось уже крадеться до нього. Одного разу, коли Сонько черговий раз сидів, тремтячи, до нього прилетів старенький Світлячок на ім’я Ліхтарик. Він був такий крихітний, що його ледь було видно, але світився в темряві, мов маленька зірочка. — Чого ти тремтиш, малий? — запитав Світлячок, сідаючи на гілку поряд. — Я боюся... — прошепотів Сонько. — Там, у темряві, хтось живе. Він великий і зубатий. Світлячок засміявся таким тихим, дзвінким сміхом, що він був схожий на перелив дзвіночків. — А ти знаєш, що я роблю, коли мені страшно? — запитав він. — Я запалюю свій ліхтарик. І одразу все стає не таким страшним. Сонько розплющив одне око. — А в мене немає ліхтарика... — У всіх він є, — мудро сказав Світлячок. — Тільки не в лапках, а ось тут. — І він доторкнувся крильцем до грудей Сонька. — Це твоя доброта і сміливість. Спробуй зробити щось добре для когось. І побачиш, як стане світліше. Сонько замислився. Він згадав, що вчора бачив, як маленьке зайченя загубило свою морквину і гірко плакало. Сонько тоді хотів допомогти, але злякався вийти з дупла. — А давай я спробую? — несміливо сказав він. Сонько зібрався з духом, розправив крила і полетів униз. У темряві йому здавалося, що кожна гілка — це чиясь рука, а кожна тінь — це страшний звір. Але він летів далі. Він знайшов зайченя, яке все ще сиділо під кущем і плакало. — Не плач, — сказав Сонько, і його голос трохи тремтів. — Я знаю, де росте найсмачніша морква. Ходімо, я проведу тебе. Він провів зайченя через темний ліс до великої морквяної грядки, яку доглядав старий Кріт. Зайченя зраділо, обійняло Сонька і побігло додому. І тут Сонько відчув щось дивне. У нього в грудях немовби загорілася маленька лампочка. Вона не сліпила очі, але світила теплим, м’яким світлом. І в цьому світлі всі тіні зникли, а ліс став таким затишним і рідним! — Ура! — закричав Сонько. — У мене вийшло! Відтоді Сонько більше не боявся темряви. Щоночі він літав над лісом і допомагав усім, хто потребував допомоги: знаходив загублені речі, проводжав малюків додому, розповідав казки на ніч переляканим білченятам. І кожного разу його внутрішній ліхтарик світив усе яскравіше. А Світлячок Ліхтарик інколи прилітав до нього і казав: — Бачиш, Соньку? Найкращий спосіб перемогти темряву — це не чекати, поки хтось увімкне світло, а стати цим світлом самому.
Найкращий спосіб подолати власний страх — зробити щось добре для інших. Доброта запалює світло в серці, і темрява відступає.