У глибокому-глибокому лісі, де навіть вітер ходив навшпиньки, жила-була Сова Соня. У неї були великі золотаві очі та м’якеньке пір’ячко, але Соня ніколи не сміялася. Вона була дуже серйозною і вважала, що сміх — це щось несерйозне. — Хто сміється, той не встигає вчити уроки, — бурчала вона, сидячи на старому дубі. Але найбільше Соню засмучувало те, що її друзі — Білочка Руда, Зайчик Стрибунчик та Їжачок Клубочок — постійно сміялися. Вони сміялися з того, як сонечко купається в росі, як жабка ловить мух язиком, і навіть з того, як вітер випадково здуває листочки. — Чому ви такі веселі? — одного разу не витримала Соня. — Бо життя — це радість! — гукнув Зайчик, перекидаючись через голову. — А ти чому не смієшся? — Бо я серйозна сова! — гордовито відповіла Соня. — У мене важливі справи: рахувати зірки, стерегти ліс і думати про глибоке. — Ану, спробуй ущипнути себе за дзьобик, — запропонував Їжачок. — Кажуть, від цього стає смішно! Соня спробувала. Ущипнула себе за дзьобик, навіть два рази. Але стало лише боляче, а не смішно. — Нічого не виходить, — зітхнула вона. Тоді Білочка принесла їй жолудя, який був схожий на смішне обличчя. Соня довго дивилася на нього, але не засміялася. Вона тільки знизала плечима: — Звичайний жолудь. Тільки з кривим носом. — Ой, ну ти й бука! — засміялися друзі, але зовсім не зло, а лагідно. Соні стало сумно. Вона полетіла на галявину, де росла величезна квітка-дзвіночок. Соня сіла поряд і заплакала. Сльози капали на пелюстки, і раптом квітка заговорила: — Чому ти плачеш, Сово? — Я не вмію сміятися! — схлипнула Соня. — Усі сміються, а я — ні. — А ти знаєш, що квіти сміються, коли їх поливають? — мовив дзвіночок. — І сонечко сміється, коли світить. І навіть камінці сміються, коли по них стрибає струмок. — Але я ж не квітка і не камінець, — зітхнула Сова. — Ти — сова, — сказала квітка. — А сови сміються, коли бачать, що ліс щасливий. Подивися навколо! Соня підвела голову. Побачила, як Білочка танцює на гілці з шишкою, Зайчик будує вежу з листочків, а Їжачок намагається з’їсти яблуко, яке більше за нього самого. І вони всі сміялися! Так щиро, так голосно, що навіть хмаринки зупинилися подивитися. І тут Соня відчула, як у неї в животі залоскотало. Спочатку легенько, потім сильніше. А потім — хи-хи! — вона засміялася. Спершу несміливо, а потім на повну: хо-хо-хо! — Дивіться! Сова сміється! — закричали друзі. Вони підбігли до Соні, і разом вони сміялися так, що аж дерева захиталися. Соня сміялася довго-довго, аж поки в неї не заболіли крила. — Я зрозуміла! — вигукнула вона. — Сміх — це коли ти бачиш, як іншим добре! І коли ти ділишся радістю! Відтоді Сова Соня стала найвеселішою совою в лісі. Вона навіть навчила сміятися стару Ворону, яка вже сто років не посміхалася. І всі зрозуміли: найсерйозніша справа у світі — це бути щасливим.
Справжня радість приходить, коли ти ділишся нею з іншими. Сміх робить світ теплішим, навіть якщо ти серйозна сова.