Жив собі в лісі їжачок на ім’я Степан. Він був дуже допитливим і завжди мріяв про щось неймовірне. Одного разу він побачив, як сонечко сідає за обрій, і подумав: «А що, якби я його зловив і поклав собі в кишеньку? Тоді навіть уночі було б світло!» Степан узяв найбільшу торбинку, яку тільки знайшов, і вирушив у путь. Спочатку він зустрів зайчика Петрика, який стрибав на галявині. — Куди це ти з торбою? — запитав зайчик. — Сонечко ловити! — гордо відповів їжачок. Петрик засміявся: — Ха-ха! Сонечко не впіймаєш, воно он яке велике та гаряче! Але Степан не слухав. Він побіг далі й зустрів білочку Орисю, яка збирала горішки. — Орисю, ти не бачила, куди сонечко котиться? — запитав він. — Бачила, — сказала білочка. — Он за ту високу гору! Але воно дуже швидке, Степане. — Нічого, я теж швидкий! — вигукнув їжачок і побіг ще швидше. Він біг через ліс, через річку по містку, через поле, де пахло медом. І нарешті дістався до гори. Сонечко вже майже сховалося, тільки золотий край виглядав. — Ага! — крикнув Степан і побіг угору. Колючки йому дуже заважали, але він не здавався. Він біг і біг, аж поки не опинився на самісінькій вершині. А там… сонечко вже зникло. Настала ніч, на небі засяяли зорі. Степан сів на камінчик і мало не заплакав. — Чому я не встиг? — зітхнув він. Раптом він почув тихий голос. Це був Місяць, який виплив із-за хмари. — Не сумуй, їжачку, — сказав Місяць. — Сонечко не можна впіймати, бо воно любить усіх. Якби ти його сховав у торбу, інші звірі сумували б без світла. — Але я так хотів, щоб завжди було світло! — сказав Степан. — А ти подивись униз, — усміхнувся Місяць. Степан глянув — і побачив, що в темряві в лісі світяться маленькі вогники. То світлячки танцювали свій нічний танець. А ще звірі вийшли з домівок і дивилися на зорі. — Як гарно! — прошепотів їжачок. — Мабуть, не треба ловити сонечко. Воно і так до нас повернеться вранці. Він обережно спустився з гори, а вдома на нього чекала мама-їжачка з теплим чаєм і пиріжками. — Мамо, я зрозумів, — сказав Степан. — Найкраще світло — це те, яке світить для всіх, а не тільки для мене. Мама обійняла його і сказала: — Розумний у мене син. Наступного ранку сонечко знову зійшло, і Степан вийшов на ґанок, підставив колючки теплим промінцям. І йому стало так добре, що він засміявся. З того часу їжачок Степан більше не намагався нічого впіймати для себе одного. Він зрозумів: справжнє щастя — це коли радіють усі навколо.
Не намагайся забрати світло собі — поділися ним з іншими, і воно повернеться до тебе сторицею.