У одному веселому лісі, де навіть гриби носили капелюшки, жив маленький лисенятко на ім’я Рудик. Він мав пухнастий хвіст, який завжди закручувався в запитальний знак, і носик, що постійно принюхувався до нових пригод. Рудик дуже любив дивитися на нічне небо. Особливо йому подобалася одна маленька зірочка — вона завжди підморгувала йому першою. І щоночі лисенятко шепотів їй: «Якби ти могла спуститися нижче, ми б станцювали разом!» І ось одного разу, коли місяць сховався за хмаринку, зірочка дійсно почала спускатися. Вона сяяла так яскраво, що всі світлячки прокинулися й почали протирати очі. Зірочка сіла просто на носик Рудикові, і від неї пахло м’ятним морозивом. — Привіт! — пискнула вона. — Мене звати Іскорка. Я так втомилася весь час висіти на місці! Хочу навчитися танцювати, але боюся, що впаду. Рудик зрадів і запропонував: — Я навчу тебе! У нас у лісі найкращі танцювальні школи — під дубом, на галявині біля річки і навіть у нірці Крота-хіп-хопера! Вони почали з найпростішого — «Танець метелика». Але Іскорка, хоч і сяяла, не могла злетіти. Вона тільки підстрибувала, як м’ячик, і дзижчала: — У мене ж немає крилець! Тільки промінчики! Тоді Рудик запропонував «Танець білочки» — треба крутитися і жбурляти горішки. Іскорка спробувала, але закрутилася так, що всі маленькі зірки-сусідки переплуталися й почали падати дощем. Довелося їх ловити й вішати назад на небо. Лисенятко вже хотів засмутитися, аж раптом Іскорка сказала: — А знаєш, може, я не вмію танцювати, як усі. Але я вмію світити! І вона почала кружляти, розсипаючи навколо себе золотаві іскри. Вона не підстрибувала високо, не крутилася швидко, але кожен її рух залишав за собою світлу доріжку. Рудик завмер — це було найкрасивіше, що він бачив! — Я зрозумів! — вигукнув він. — Ти танцюєш не ніжками, а світлом! Це твій особливий танець! І тоді вони затанцювали вдвох: лисенятко — хвостом і лапками, а зірочка — промінчиками. Їхній танець освітив увесь ліс. Навіть старий Борсук виліз із нори й сказав: — Оце так диво! Я й не знав, що зірки можуть танцювати! Вранці Іскорка попрощалася з Рудиком і піднялася високо-високо. Вона більше не сумувала сама на небі — тепер щоночі вона витанцьовувала свою особливу мелодію світла, а Рудик махав їй хвостом знизу. А ще з того дня всі звірі в лісі зрозуміли: не треба бути кимось іншим, щоб бути чудовим. Достатньо знайти свій талант — навіть якщо це танець із промінчиків!
Кожен має свій особливий дар. Не бійся бути не таким, як усі — твоя унікальність і є твоєю суперсилою.