Жив собі в одному веселому лісі Сонячний Зайчик. Він був не звичайний зайчик, а зовсім особливий: його шерсть світилася ніжним золотавим світлом, а вуха завжди підіймалися, наче дві маленькі антени, щоб ловити найкращі ідеї. Зайчик дуже любив стрибати по сонячних промінцях і сміятися дзвінким сміхом, від якого навіть хмаринки на небі починали усміхатися. Одного ранку він знайшов під кущем ожини щось дивовижне — великий, рум’яний, золотистий бублик. Та не простий! Бублик мав дірочку всередині, але коли Зайчик зазирнув у неї, то побачив не траву, а... веселку. Справжню маленьку веселку, яка переливалася всіма кольорами. — Ой! — здивувався Зайчик. — Ти хто? — Я Чарівний Бублик Радості, — відповів бублик трохи хрипкуватим, але добрим голосом. — Можу виконати одне бажання. Але не для себе, а для когось іншого. Загадаєш? Зайчик замислився. Він міг загадати собі цілу гору смачної моркви. Чи новий м’який килимок із моху. Але раптом він згадав, що його подружка Білочка Стрибка сумує: її дуб, де вона збирала горішки, повалила велика буря. — Хочу, щоб у Білочки Стрибки виріс новий, найкращий дуб! — сказав Зайчик. — Чудове бажання! — засміявся Бублик і зник у повітрі, залишивши по собі запах свіжої випічки. Тієї ж миті на галявині, де сиділа сумна Білочка, з’явився молодий дубок. Та не простий — на його гілках одразу виросли золоті горішки, які самі стрибали в кошик. — Ура! — закричала Стрибка і побігла обіймати Зайчика. Але це було тільки початок. Бублик, виявляється, мав ще одну властивість: коли бажання виконувалося, утворювався новий бублик. І тепер він опинився в лапках у Вовчика-хвалька, який сидів на пеньку і хизувався перед звірятами. — Я найсильніший! Я можу з’їсти сто горіхів за раз! — кричав Вовчик. — А чи можеш ти зробити когось щасливим? — запитав Бублик. Вовчик спочатку насупився, бо ніколи про таке не думав. Але потім побачив, як маленьке Їжаченя безуспішно намагається дістати яблуко з високої гілки. — Хочу, — сказав Вовчик, — щоб Їжаченя отримало те яблуко! І — бум! — яблуко само впало просто в їжакові колючки. Їжаченя засміялося, а Вовчик відчув у грудях щось тепле й приємне. Він більше не хотів хвалитися. Йому захотілося допомагати. Бублик стрибав від звіра до звіра. Лисичка загадала, щоб у Крота було більше ходів у норі. Крот загадав гарну парасольку для Жабки. А Жабка — щоб у Сови завжди були стиглі ягоди. Ліс наповнився сміхом і радістю. Навіть старі дерева почали цвісти вдруге за рік. А Сонячний Зайчик дивився на все це і його серце світилося ще яскравіше. Увечері, коли Бублик з’явився перед Зайчиком востаннє, він сказав: — Ти загадав перше бажання не для себе, а для подруги. І це запустило коло добра. Пам’ятай: справжнє щастя — це коли ти даруєш радість іншим. Бублик розтанув у повітрі, залишивши на носі у Зайчика маленьку цукрову пудру. А ліс тепер знав секрет: коли робиш добро іншим, воно обов’язково повертається. Іноді навіть у вигляді золотих горішків або рум’яних бубликів.
Найбільше щастя — не в тому, що ти отримуєш, а в тому, що ти даруєш іншим.