У маленькому лісочку, де сонце любило просинатися раніше за всіх, жив собі їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже добрим, але мав одну велику проблему: його колючки завжди щось тягали! Якщо він проходив повз грибок – грибок уже висів на спині. Якщо бачив ягідку – ягідка теж там опинялася. Навіть листочок з клена міг причепитися просто так, без запрошення. — Ой-йой-йой! — зітхав Їжачок. — Я ж не хочу бути носильником! Я хочу просто гуляти! Але лісові звірята дуже полюбляли його за це. Білочка просила: «Колючко, принеси мені три горішки до дупла!» Зайчик гукав: «А мені — морквинку з города!» І навіть старий Борсук, який ніколи не просив допомоги, якось сказав: «Синочку, позич колючку для мого светра — ґудзик пришити!» Їжачок нікому не відмовляв, але дуже втомлювався. Усі його колючки були зайняті: на одній — яблуко, на другій — суничка, на третій — маленький дзвіночок, який Білочка попросила повісити над гніздечком. І ось одного дня, коли Їжачок плентався додому з цілою горою речей, він побачив диво. Просто посеред лісової галявини лежала маленька Хмаринка. Вона була м’яка, пухнаста й трохи сумна. — Чому ти не в небі? — спитав Їжачок, обережно скидаючи зі спини важке яблуко. — Я впала, — зітхнула Хмаринка. — Вітер штовхнув, і я покотилася. А тепер не можу злетіти. Я надто легка й надто сумна. Їжачкові стало шкода Хмаринку. Він зібрав усі свої речі, які ніс, і поклав їх на траву. Потім обережно підійшов до Хмаринки й сказав: — Сідай на мої колючки! Я донесу тебе до найвищої сосни. Звідти ти зможеш піднятися! Хмаринка зраділа, але коли вона сіла на колючки, сталося щось неймовірне. Колючки засвітилися м’яким блакитним світлом, а Хмаринка почала рости! Вона стала більшою, пухнастішою й такою легкою, що Їжачок раптом відчув, як його лапки відриваються від землі. — Тримайся! — засміялася Хмаринка. І вони злетіли! Вони кружляли над лісом, над річкою, над хатинками звірят. Їжачок бачив, як Білочка махає йому лапкою, як Зайчик підстрибує від радості, а Борсук вийшов на ґанок і зняв капелюха. — Я — справжній повітряний носильник! — закричав Їжачок від щастя. Хмаринка підняла його на саму верхівку найвищої сосни, де вітер грався з листям. Там вона обережно опустила Їжачка на гілку й сказала: — Дякую тобі, Колючко! Ти допоміг мені знову стати легкою. А знаєш, чому? Бо ти ніс не лише речі, а й доброту. А доброта робить легшим навіть найважче. Вона обернулася навколо себе, стала величезною кучерявою хмарою й попливла в небо, залишивши по собі маленьку веселку. Їжачок спустився додому, і відтоді його колючки більше не чіпляли все підряд. Вони чіпляли лише те, що комусь справді було потрібно. А ще іноді на них з’являлися маленькі блискітки — то Хмаринка з неба посилала йому привіт.
Доброта робить легшим навіть найважче, а щира допомога завжди повертається радістю.