У глибокому-глибокому лісі, де сосни сягали аж до хмар, жив маленький Їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже хорошим їжачком: носив на спинці червоні грибочки, допомагав білочкам збирати горішки і завжди вітався з Сонечком уранці. Але була в нього одна проблема — він дуже боявся темряви. Щоночі, коли сонце ховалося за обрій, Колючка забивався під великий трухлявий пень, заплющував оченята і тремтів, як осиковий листочок. Йому здавалося, що в темряві живуть страшні Чорні Лапи, які хочуть вкрасти його колючки. Одного вечора, коли Місяць викотився на небо, мов золотий млинець, Їжачок почув тихий голос: — Чому ти плачеш, маленький друже? Колючка розплющив око і побачив, що з неба до нього спускається дивовижна світна куля. То був Місяць, який зацікавлено роздивлявся ліс. — Я боюся темряви! — схлипнув Їжачок. — Мені здається, що там хтось живе і хоче мене з'їсти! Місяць лагідно засміявся — і його сміх задзвенів, наче срібні дзвіночки: — А ти поглянь на мене. Я зовсім один у величезному небі. Навколо мене — темрява, а я свічу. Хочеш, я навчу тебе світити по-своєму? — А хіба їжачки можуть світитися? — здивувався Колючка. — Звісно! — підморгнув Місяць. — Коли ти робиш добру справу — ти світишся. Ось спробуй: піди до старої Сови, вона застудила крильце, і принеси їй теплу малинову гілочку. Їжачок спочатку хотів відмовитися, але Місяць так лагідно дивився на нього, що він набрався сміливості. Він виповз з-під пенька і… о диво! Темрява не здавалася вже такою страшною. Дерева шепотіли добрі слова, світлячки кружляли навколо, а Місяць ішов за ним по небу, мов вірний друг. Колючка знайшов стару Сову в дуплі. Вона кашляла і тремтіла. — Ось, пані Сово, — простягнув їй гілочку Їжачок. — Це від застуди. Сова широко розплющила жовті очі: — Ой, та ти світишся, малий! Колючка глянув на себе — і справді, його колючки мерехтіли ніжним сріблястим світлом, наче маленькі зірочки! Тієї ночі Їжачок не спав під пеньком. Він ходив лісом і допомагав усім, кого зустрічав: зайченяті, яке загубило дорогу додому, кротові, якому в нору набігла вода, і навіть старому Ведмедеві, який не міг дістати меду з вулика. І що більше він допомагав, то яскравіше світився його колючий кожушок. Вранці, коли Сонечко прокинулося, воно побачило, що в лісі бігає маленький срібний їжачок і сміється. — Ти більше не боїшся темряви? — запитало Сонечко. — Ні! — відповів Колючка. — Я зрозумів, що темрява — це просто час, коли можна робити добрі справи. А коли ти робиш добро, ти завжди світишся сам! І відтоді Їжачок Колючка щоночі виходив з-під пенька і дружив із Місяцем. А всі лісові мешканці знали: якщо в лісі темно, значить, Колючка вже когось рятує або комусь допомагає.
Не бійся темряви чи труднощів — коли ти робиш добро, ти сам стаєш світлом для себе та інших.