Жив собі в лісі маленький Їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже добрий, але мав одну велику проблему: він страшенно боявся темряви. Щовечора, коли сонечко ховалося за обрій, Колючка залазив під своє ліжко з листя і тремтів, накрившись ковдрою з моху. — Ой-ой-ой! — шепотів він. — А раптом там хтось страшний? А раптом темрява мене вкусить? Усі лісові звірі вже знали про його страх. Білочка Руда пухнастика приносила йому горішки, щоб підбадьорити, а Зайчик Стрибко розповідав смішні історії. Але ніщо не допомагало — як тільки стемніє, Колючка знову під ліжко. Одного разу вночі, коли місяць був повний і круглий, як сирна пампушка, Колючка випадково викотився з-під ліжка і подивився у вікно. І раптом побачив, що Місяць усміхається до нього! — Привіт, малий! — сказав Місяць срібним голосом. — Чого ти тремтиш? — Я... я боюся темряви! — зізнався Їжачок. — Ой, дурненький! — засміявся Місяць. — Темрява — це не ворог. Це просто ковдра, якою день накривається, щоб поспати. А я — її маленький ліхтарик! Хочеш, я покажу тобі, що в темряві багато цікавого? Колючка несміливо кивнув. Місяць простягнув свій промінчик, і Їжачок вийшов на ґанок. І що ж він побачив? Світлячки танцювали вальс над квітами, сови тихенько співали колискову, а зірки моргали, наче веселі оченята. — Темрява — це час чарів! — шепнув Місяць. — Тільки вночі можна побачити, як квіти заплющують очі, і почути, як росте трава. Колючка засміявся. Він побіг додому, розповів усе мамі Їжачисі, а потім вийшов на галявину і крикнув: — Дякую, Місяцю! Я більше не боюся! Відтоді Їжачок Колючка щоночі виходив дивитися на зірки. А коли хтось із друзів боявся темряви, він брав їх за лапку і казав: «Ходімо, я покажу тобі справжнє диво!»
Навіть у темряві можна знайти світло, якщо не боятися подивитися навколо. Справжня сміливість — це коли ти даєш шанс побачити красу там, де її не чекаєш.