Жив собі у великому лісі Сонячний Зайчик. Він був не звичайним зайчиком, а таким, що стрибав по росі й залишав за собою золоті доріжки. Вранці він будив квіти, вдень грався з бджілками, а ввечері допомагав місяцю розвішувати зірки. Усі лісові мешканці його любили, бо він був добрий і завжди усміхався. Але одного разу на ліс насунулася велика сіра Хмара. Вона була така вперта, що не хотіла нікуди плисти. «Я тут залишусь! — бурчала вона. — Мені подобається закривати сонце!» І справді, сонечко сховалося, ліс потемнів, квіти засумували, а бджілки перестали співати пісень. Зайчик засмутився. Він спробував стрибнути вище за хмару, але вона була надто високо. Він попросив вітер допомогти, але вітер сказав: «Вона вперта, я не можу її зрушити!» Зайчик подумав і вирішив піти до Хмари сам. — Доброго дня, пані Хмаро! — чемно привітався Зайчик. — Чому ви така сумна? Може, вам потрібна подушка з м’якого туману? Хмара здивувалася. Ніхто ще не питав, чи вона сумна. Вона навіть трохи почервоніла від несподіванки. — Я не сумна! Я просто хочу, щоб усі знали, яка я велика і важлива! — сердито відповіла вона. — О, ви дуже важлива! — погодився Зайчик. — Без вас не було б дощу, а без дощу не росли б гриби. Але знаєте, що? Якщо ви трохи просунетеся, то сонечко зможе пограти з вами в хованки. Воно буде світити крізь ваші краї, і ви станете золотою хмарою! Хмара замислилась. Вона ніколи не чула, що може стати золотою. Їй стало цікаво. — А це правда? — недовірливо запитала вона. — Авжеж! — вигукнув Зайчик. — Давайте спробуємо! І Хмара повільно, спочатку неохоче, почала відсуватися. Сонечко виглянуло з-за її плеча, і справді — краї Хмари засяяли золотом. Усі лісові звірі ахнули від краси! Бджілки заспівали, квіти підняли голівки, а Зайчик застрибав від радості. Відтоді Хмара більше не вперлася. Вона зрозуміла, що бути доброю і поступливою — набагато приємніше, ніж ховати сонце. А Зайчик завжди знаходив теплі слова для кожного, навіть для найсердитішої хмари.
Добрим словом і щирою розмовою можна розтопити навіть найвпертіше серце.